Днепр
сакральная река Украины

Это вам не ручей. Ревел и стонал Днепр широкий, - как поэтично выразился один очевидец. И редкая птица долетала до его середины, - как метко заметил ещё один наблюдатель тех лет.

Редкая птица долетит до середины Днепра... - та самая редкая птица — Та самая редкая птица...

Но вот пришли люди без сантиментов, перегородили реку плотинами электростанций и морем рукотворным разлился Днепр, обратившись едва ли не заурядным, пусть и большим прудом…

Так что же теперь творческому человеку: воспевать целину и малую землю?

Нет уж, дудки!

Ибо как не велика была слава днепропетровского прозаика, но стоило ему уйти из жизни и всё, никто и не вспомнит самобытного литератора.

И это, конечно, правильно, - такого писателя и следовало забыть.

Дніпро…

Какая ширь открывается с твоих круч!

Помните фильм о четырёх разговорчивых москвичах, путешествующих из златоглавой к морю? - всем и вся перемыли они косточки, не было пустяка, который бы не обсудили мужчины в дороге.

Но вот волею случая оказались болтуны на Владимирской горке и вмиг исчезли слова, пропали.

Только песня осталась. Та, что льётся из самого сердца.

- Люблю эту песню, - сказал я.

- Как же ты её, барин, любить можешь, если не слышал никогда?

Феномен описанный в одной давней книге: слова те же, музыка та же, а смысл совсем другой…

О чём эта песня?

Не о чём, а про що… вона про милую батьківщину. Де безкраї степи навесні полум’яніють червоними маками. Де віють-гуляють вітри і де вільні, мов вітер, з давніх-давен жили в степу люди. Ніколи не корились чужинцям: хоробро бились, вмирали з честю. Бо нема ярма на ці шиї. А якщо і є, то завжди є і голос. Гримить, гуркотить понад Дніпром цей голос:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І вставали люди, вставали пліч о пліч люди. І йшли в бій під червоно-чорними нашими бойовими знаменами. Лилась кров, полум’яніла, мов маки, на чорній землі кров і в чорному диму згарищ майоріли наші знамена, - мов шмат поля, мов клаптик неба…

І сходило сонце, потім завжди сходило сонце.

Бо всьому на землі свій час, як написано в одній давній книзі: час родитися і час помирати, час розкидати каміння і час каміння громадити, - всьому буває кінець, у всього є край, окрім степу, бо він безкраїй.

І стоячи на дніпровських кручах, дивлячись в далечінь – у неоглядне оком степове безмежжя – що відчуваєш ти? – словами, мабуть, не дуже і вимовиш. Тісняться, товчуться слова в серці… аж раптом, мимоволі злітають піснею. І лине понад Дніпром ця пісня, споконвіку летить понад Дніпром ця пісня, - музыка разная, слова разные, а смысл всегда один: ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ.